Коли ти не станеш об'єднано в обороні своєї Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі, як колись Ізраїль на ріках Вавилонських.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, творець і перший митрополит Київський і всієї України УАПЦ

Який гарбуз не мріє про бал

30 жовтня, 2020 - 10:15

Знаю точно — вдалу думку потрібно оформити вмить, поки не відвернули увагу інші прозові справи, забравши із собою запал задуму. Іноді налітаєш, ніби з розгону, несподівано, не готуючись, на це місце, й одразу включається «на старт». Навіть особливо не переймаючись — навіщо, чи доречно буде, врешті-решт, це ж ніби й не для мене. Останнє, зізнаюся, спадає на думку дуже рідко, оскільки впевнена — все, що зачепило, саме для тебе і є. Ще доковідної осені якось на Подолі побачила якісь цікаві овечі шапки. Дикуваті папахи, як їх назвали, нагадували чимось кошлаті голови хризантем. І в пориві початла я приміряти тоді одну за одною. До речі, жінки навколо теж були збуджені цим, як нам здалося, грузинським ексклюзивом. Але ось невдача — одна маленька, інша велика і відверто чоловіча, то колір не подобається, то ще щось.

І раптом побачила свою. Крутилася біля вуличного дзеркала, намагаючись сподобатися хоча б своєю хазяйновитістю — адже готую сани влітку. Нічого, це зараз папаха смішна, а ось взимку, казала сама собі. Кумедна якась халабуда на голові — присікувався настирливий внутрішній голос, але відігнала його геть. Узимку ось сховаю голову до цього вовняного гнізда, закушу в’яленим помідором, який сама ж нафантазувала на дачі, — і гуляй скільки заманеться, йди куди заманеться. У такій шапці й не страшно — будь-хто отетеріє: хто це спустився з гір?

Звісно, що цю малу архітектурну форму жодного разу звідтоді на вулицю не надягла. Але вдома часто балувала таким маскарадом за нагоди і рідних, і гостей. Так би й жила скромна шапка й далі, якби не спало на думку — цьогоріч на гарбуз, вирощений на дачі, в день Геловіну натягну моє вовняне диво.

Одразу ж думки дивним чином поринули в літо, яке чи то пішло, чи то триває, але ж уже майже листопад. Усі мої знайомі друзі, до пуття не знаючи, якою буде наша ця санітарно обмежена зима, готувалися особливо ретельно. Все літо вже в банках, воно осіло до бавовняних торбинок із пряними духмяними травами, у вазах у вигляді сухих букетиків трав, пікантних рослин, у різній сушці, що всотала всі нотки літнього щастя, в пекучій дотепності різних комбінацій, в елегантності мліючого останнього городнього кропу, в ягодах, що затишно сховали свої вітаміни в морозильному холоді.

На моєму маленькому городі на дачі, по суті, відвойованому у самозакоханого газону, помістилися три гарбуза. Вони, як і належить, спочатку лежали волохатим листям на газонній траві, вміло ховаючи до пори до часу своє цікаве становище, а потім, відчувши свою руду зрілу красу і потрібність, відкинувши своє мовчазне спекотне дитинство, перетворилися на яскравих красенів — хоч карету з них роби.

Звісно, гарбузи вже приїхали з дачі. Один навіть вже поділився своїм потаємним багатством, вклавши у ванільну кашу всю свою вогненну суть, та й улюблений гарбузовий суп, оброблений у міксері, теж додав сили. Залишився, звісно, твердий об’єм, своєрідний гарбузовий костюмчик, ось він і стане в пригоді, попри те, що ніч, за цього ковідного безвізового неподобства все ж буде дикий геловінський шал. Ось поставлю свій гарбуз, з вирізаними очима й широким ротом, запалю всередині свічку, а зверху надягну халабуду.

Гарбуз буде один на мільйон, точно розумію. І прикрасить він мій балкон. А хто прямуватиме в бік Андріївського узвозу, подивиться, побачить і подумає: нічого собі, Гелвінчик!

Про цю ідею я сказала, щоб підтримати бесіду, забігши до багетної майстерні, що поруч. Туди завжди приношу якісь свої вигадки на обрамлення. Там дві художниці, принісши свої літні пейзажі, теж хотіли їх ніби законсервувати, підібрати оправу, рамку, по суті, теж сховати все це в літо, що минає. Адже день-два — і побачимо: відчервоніло воно, відбуяло, йому теж час на спочинок.

Потрібний градус натхнення нинішньої пори, коли спілкування все ж зниділо, і досить помітно, про театри й подорожі навіть годі й мріяти. Хоч знайомі мимоволі хвалилися іноді, що через Туреччину пробиралися туди, куди хотіли. Але я цього якось не зрозуміла. Це якесь дитинство, яке постарішало, але залишилося дитинством. Це все одно що зі свого ковіду чомусь шукати принад в оточенні чужоземного ковіду.

Умовне життєве полотно дуже хочеться все ж розфарбовувати, і якомога яскравіше. Це, чесно кажучи, мене відвернуло і від вічно одних і тих самих осіб, навіть якщо я їх не бачила і раніше, які пропонують себе перед виборами на білбордах. Щойно вони починають мріяти принести всім нам щастя, вираз обличчя стає у претендентів однаковим, і вони, як на мене, псують пейзаж своєю жадібною щирістю. Ось так, стоячи з року в рік на погодинній вахті, хто більше наобіцяє, при цьому я знаю кількох, які взагалі більш ніде не працювали, окрім парламенту, ну яка від них користь?

Хитрий сенс цих різних комбінацій все ж мені апетиту не зіпсує, помішуючи гарбузову кашу, думала мимохідь, — ароматну, яскраву, таку поживну та суперкорисну, а ще коли понюхаю свої хризантеми — посміхалася сама собі ... Напевно, стоячи на городі, будь-яке опудало теж думає, що воно хіпі. Може, як і я в папасі? — майнула думка.

І все ж, чи варто ховати якомога далі свій запал? Адже дистанцію дотримано, та й власним коштом. Майже задарма.

Газета: 
Новини партнерів